Юлія Сідорченко
Сєвєродоньцк, Луганьска область
Львів
Это текст. Нажмите, чтобы отредактировать и добавить что-нибудь интересное.
17 років.
Був ранок, близько п'ятої години. Я прокинулась від тихого і невідомого гупоту за вікном. Я не була вдома, тоді я проводила час із друзями. Після першого вибуху я прокинулась, після другого прокинувся Сєвєр (*місцева назва міста Сєвєродонецьк). Мати одразу почала мені дзвонити. Перше, що вона мені сказала: «Йди додому. Швидко». Я розуміла тоді лише стільки, скільки мій юний мозок міг осягнути. Страшно, швидко, гучно, немає зв'язку, немає інтернету. На вулицях були лише дорослі, вони йшли набрати води, бо її вже не стало.
Кожен день була одна незрозумілість, тоді я намагалась дізнатися через що вся Україна називає нас «донбаські сєпари», через кого страждає Лисичанськ, чому Луганськ, чому референдум, чому, чому, чому?.. Так, я була вдома у 2014-2015 роках.
Я пам'ятаю світломаскування. Це тоді, коли вимикають світло по всьому місту, бо о 7 вечора обстрілюють Лісік (*місцева назва міста Лисичанськ). Тоді мені було все це дивно. Я бачила з балкона, як над цим містом пролітають бомби. Мати каже, що я плакала і питала: «За що так з лисичанами?» Я не пам'ятаю. То було важко.
Я пам'ятаю відсутність зв'язку. Це тоді, коли ти дійсно не можеш дізнатись де людина, бо будь-який сигнал блокували.
Я пам'ятаю ВК, в якому тоді ще були чати, де писали про стан подій. Як я намагалась знайти хоч краплю інтернета, аби довідатись куди стріляють.
Одного разу я відчула себе маленькою і беззахисною тваринкою. Я сходила до крамниці, а от виходячи з неї мене вразило, що люди поруч, як один, дивляться в небо і мовчать. Я подивилась — там був літак. Він щось скинув, і це щось зависло в небі.
Ноги просто не слухались, голова каже біжати, хочется плакати, від страху нудить.
Я пам'ятаю триколори над мерією. Але відносно цього не можу точно сказати, ця подія була схожа на акцію протесту. Цю ганчірку потім зривали, потім назад вішали.
Я пам'ятаю Лєніна. Це коли з дитинства чула, що «тоді» було краще, а тепер бачиш як його валять на землю. Я тоді не розуміла, як я почуваюся. Мені було ніяково на постійній основі. Старі люди казали: «Що ж ви робите?», — а молоді йшли шляхом України.
Найбільше я ненавиділа дощ з громом. Коли була така погода — було найстрашніше. Тварі, які стріляли, навчились маскувати обстріли під гуркітом грому.
Спочатку не звертаєш уваги, а потім починаєш рахувати секунди в голові. Єдиний раз, коли я почула як звучить ракета — це було ввечері. Спочатку бачиш червону цятку в небі і чуєш свист, а потім біжиш, тікаєш.
Я нічого не могла, хотілося бути супергероєм, щоб за один раз всю цю гидоту знищити. Я просто хотіла жити в своєму українському Сєвєрі. І я жила.
Довго жити в стані стресу я не змогла. Мозок підлаштовується швидко. Вже у 2016 році я вступила до вишу. Жила в Харкові, встигла полюбити це місто. Встигла прожити 2.5 роки насиченого життя. Але я ніколи не забувала звідки і хто я. Кажуть, що ставлення до переміщених осіб у 2014-2015 роках було поганим. Я такого відношення до себе не зазнала. Далі я змінила принаймні два міста перед тим, як повернутись додому назавжди. До Сєвєродонецька я приїхала у 2019 році. Місто дихало навіть інакше, росло, квітнуло, я знайшла свою кращу роботу — театр. У 2014 році Луганський обласний театр переїхав у Сєвєродонецьк. Разом із ним приїхало людини три. Але з часом художнього складу стало більше, театр почав жити і приймати глядачів. Я стала частиною команди. Три роки яскравих виступів, вистав, гастролей, днів народжень.
Я змінила ставлення до свого життя. За весь цей час воно почало ставати найважливішим пунктом. Мабуть повернення додому і вплинуло на мене більш за все, бо я ще ніколи так сильно не любила і не розуміла що таке дім.
За тиждень до 24 лютого я вже зібрала усе найважливіше в рюкзак. Ходила із ним на роботу, гуляти. 24 лютого в мене почалося з дзвінка мого хлопця. Тоді я почула вибухи зі сторони Лисичанська. Мені подзвонили з роботи. Треба було вирішити — чи я їду зараз. Я вирішила піти забрати свої документи з театра. Я плакала всю дорогу, ступор і страх, знову всі ці флешбеки. Я бачила, як біля обласного суду знищують документацію. Таксі вже не везе за місто, навіть за велику суму. Єдиним виходом був мій батько і його машина. Але він відмовився везти мене, він наполегливо стверджував, що я маю лишатись, що все буде як у 2014 році. Але ні, не буде. В Лисичанськ я доїхала на ЗД, далі я йшла пішки в центр. Знову страшно, але тепер сильніше. Тоді я вперше у житті ховалась у бомбосховищі. З хлопцем ми дісталися таки до місця евакуації. Ми чекали на потяг близько 4 годин, і весь цей час чули вибухи десь поряд, потім ще ближче.
Зараз ми у Львові. Дві доби, аби дістатись в більш-менш тихе місто. Я знову починаю спочатку. Залишаю роботу, шукаю нову, навчаюся. Наразі я не маю жодного уявлення про своє майбутнє — його не видно. В такому стані є тільки сьогодні і зараз.
